Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зорюють за одчиненим вікном.

Ці слова у далекому 1925 році написав класик української літератури, поет, перекладач, громадський і державний діяч Максим Тадейович Рильський. Людина, що пережила різні часи, кращі і гірші, чий геній переглядався сучасними критиками і врешті міцно та заслужено зайняв своє заслужене місце на історико-поетичному олімпі України.

Він залишив по собі величезну поетичну та літературознавчу спадщину, але не менш цінним для нас є садиба, яка від 1968 року приймає відвідувачів як Літературно-меморіальний музей. На третині гектару землі міститься не тільки будинок і адміністративний корпус, а й фруктовий сад, висаджений свого часу за участі самого Максима Рильського.

Меморіальні музеї взагалі мають свій шарм, зберігаючи те особливе відчуття присутності господарів. Будинок Рильського також не є винятком. Вітальня, кабінет, бібліотека і спочивальня Максима Тадейовича відкривають перед нами Людину, сина свого великого батька, фольклориста й українознавця, а ще… мисливця! Якщо вам забракне терпіння послухати екскурсію, можна на самоті подивитися фотореконструкцію життя поета, яке продовжується нині у його внукові, котрий, на відміну від багатьох інших нащадків інших видатних людей, є першим популяризатором і дослідником творчості діда, шанованою і адекватною людиною. Особливі емоції охоплюють кожного, хто заходить на знаменитий напівкруглий балкон… Отак стоїш, милуєшся красою довкола і лиш думаєш про те, щоб ніхто й ніколи не наважився руйнувати цю рівновагу.

Найбільше для відвідання музею підходить літо. Коли у прочинені кватирки залітає бешкетний вітер, грається фіранками, тріпоче пелюстки живих квітів у вазах, заграє з твоїм волоссям. А ти йдеш від кімнати до кімнати, що протягом дня зберігають прохолоду (яку дбайливо створюють дерева-дідугани), слухаєш поскрипування паркету, на повні груди вдихаєш запах історії і відкриваєш для себе історії кохання сина поміщика і простої селянки, уявляєш успіх, який принесла видана в 1910 році збірка «На білих островах», як жилося поету цілий рік у Лук’янівській в’язниці, як відбувся злам, і по-жіночому заздриш дружині Катерині Миколаївні, адже вже на схилі літ Максим Тадейович по-молодечому писав: «Дай рученьку, спрацьована, худа! Волосся дай мені поцілувати. Ця сивина прекрасна й молода. Ти друг, ти вірність, ти жона і мати».

Дерева на території садиби Музею Максима Рильського

Проте зараз на календарі осінь, ота класична золота осінь, оспівана всіма класиками і Рильським в тому числі: «Осінь-маляр із палітрою пишною тихо в небі кружляє, осипає красою розкішною».

Поки дерева ще палають золотом, поки ще цвітуть хризантеми, поки можна гуляти без парасольки – закликаю всіх не йти на роботу (чи тікати з неї :)) і їхати в Голосієво. Садиба Музею Максима Рильського о цій порі – фантастичної краси! Все палає, грає, живе. Їхати звідси зовсім не хочеться. Але бракує однієї речі… такої малесенької кав’яреньки, чи бодай можливості попросити чаю, у такому горнятку “в горошок”, і сісти з ним на лавку, забути про всіх і слухати тишу.

Заплануйте собі цей день провести з родиною, збирайте всіх докупи і прямуйте на вулицю М. Рильського, 7.

Час для телевізора і дивана – ще буде. А от така золота голосіївська осінь – єдина і неповторна.

Фото автора та зі сторінки музею у Facebook 


Також цікаво дізнатись: