Кирило Карабиць – яскравий приклад успішної селф-мейд персони (нині музичний директор і шеф-диригент Німецького національного театру і Державної капели у місті Веймар, диригент Бормунтського симфонічного оркестру, художній керівник «I, CULTURE Orchestra»). Будучи сином відомого композитора Івана Карабиця, Кирило поставив передусім виклик собі. Чи зможе досягти вершин без батьківської підтримки? Чи в силах підкорити вишукану європейську публіку та тісно співпрацювати із найкращими музикантами?
Зумів.
Чи готовий заради музики пожертвувати сім’єю? Яким є батьком?
Про все це в нашій розмові:

Чи геній відпочиває на дітях-внуках талановитої людини?

Зі свого досвіду зізнаюсь – бути дитиною відомого композитора нелегко. У студентські роки, коли я робив перші кроки як диригент, був довкола якийсь тиск, що я досягаю всього завдяки моєму батькові. Саме тому я й хотів вчитись за кордоном. Не подумайте, я не шкодую, що народився в цій сім’ї. Мої батьки – унікальні. Але вони ніколи не мали за мету, щоб я був музикантом. Це – суто мій вибір.

Якою була позиція Вашого батька?

Він спостерігав, але ніколи не наполягав. Не ходив і не просив за мене. Але й не заважав мені розвиватись у моїх прагненнях. Він абсолютно лояльно, я так думаю, відреагував би, якщо я б вибрав іншу професію. Головне, як він казав – щоб було здоров’я. Тому, коли я вибрав шлях у музику у 12 років, він просто придивлявся до мене, щось радив, але без протекторату.

Кирило Карабиць з батьком

Він міг і не просити. Одне прізвище вже багато про що говорить.

Тому мені й було важко із розумінням того, що оцінюють прізвище, а не мене. Це дуже нелегко для молодої людини із амбіціями. Тому я шукав свої стежини для самоствердження. Навчаючись на 3-му курсі Київської консерваторії, склав іспити у Віденську музичну академію. За 3 місяці виграв конкурс і став асистентом Будапештського фестивального оркестру. Це був важливий момент для мого самоствердження. Після цього я вже пішов своїм шляхом.

Перед цим ще був досвід навчання в Америці.

Це був експеримент. Один знайомий запропонував рік повчитись в американській школі. Я в той час вчився у випускному класі десятирічки (музичної школи ім. Миколи Лисенка). В Америці не витримав року, адже ходив у звичайну американську школу. Шукав різні можливості, аби поступити там в університет. Але на диригента в США навчають після того, як ти отримав диплом піаніста чи інструменталіста. Вирішив там написати один твір як композитор. Партитуру надіслав батькові, а він показав це диригенту Володимирові Сіренку, який на той час диригував оркестром радіо. А він вже з оркестром записали звук. Цю композицію я потім надіслав у кілька американських вишів, і всі надіслали мені позитивну відповідь. Навіть пропонували мені повну стипендію. В Америці досить коштовне навчання, і не кожний може отримувати стипендію. Але я вирішив повернутись в Україну і поступати в консерваторію на диригентську спеціальність. Не відчував, що композиторство мені й надалі буде цікавим. Я почав навчання як хоровий диригент, на другому курсі поступив ще на симфонічне диригування. А на 3-му курсі підключилось навчання у Відні.

При виборі професії на що опирались? Чому диригент, а не лікар, інженер чи актор…?

Все ж таки я ріс в музичному середовищі і тому відчував свої можливості в цьому напрямку. А диригування досить специфічна професія. Диригент не створює звуки. Він володіє функцією координації звуків, які роблять інші музиканти. Я хотів спробувати контролювати звучання великого оркестру, і домагатись від музикантів експресивної енергетики під час спільної роботи. Дуже було мені цікаве це почуття, як відбувається така взаємодія.

Пригадаймо ваше глибше коріння. Що у вас вкладали дідусі і бабусі?

Кирило Карабиць. Бабуся.

Мама батька (Олександра Іванівна Карабиць) проживала у Дзержинську Донецької області. Ми досить часто бували там. По декілька разів на рік. Такий тривалий період, коли я був там – це після Чорнобиля. Я навіть кілька місяців ходив у місцеву школу №3. Там колись викладала моя бабуся. Від неї завжди відчував тепло, намагалась передати мені почуття чесної людини, яка робить все для інших, намагається дійти до правди, захищати її. Вона мені часто розповідала про своє дитинство, як виховувала своїх дітей, через які труднощі проходила у післявоєнний час. Мені навіть було ніяково, що я виховуюсь в таких хороших умовах, оточений такою підтримкою. Бабусі було набагато важче. Це вона допомогла батькові займатись тільки музикою, щоб з ним працювали найкращі вчителі, яких могла знайти. До батька ніхто в роду не музикував. Його батько був водієм, брат – шахтарем, сестра – лікар, мама і бабуся – вчителі. Те, що мій батько став композитором – це окрема подяка бабусі. Вона підтримала його в тому бажанні займатись музикою.

Кирило Карабиць. Дідусь.

Маминого батька, мого діда Давида Копицю, я не знав. Чув про нього багато історій. Він був критиком, головним редактором журналу «Вітчизна». Дуже підтримував молодих письменників після війни. Він і сам воював. Був такою знаковою постаттю в літературному та кіно-житті країни. Він також для мене приклад незламності. Попри важкий час активно працював, писав, друкував тих, хто згодом стали відомими письменниками, створював сценарії, досліджував творчість Івана Франка, Тараса Шевченка.

Марія Сергіївна Афанасьєва – мама моєї мами – була режисером на кіностудії Довженка, залишила після себе кілька фільмів. Я й жив разом із нею, виріс на її очах. Це вона щодня піклувалась мною: годувала, відправляла до школи, зустрічала після уроків, дивилась, щоб я добре їв, щоб пізно не повертався додому. Це та бабуся, яка мене й виховувала.

Яких принципів виховання своїх дітей ви дотримуєтесь?

Для мене головним елементом є внутрішня свобода у дітей, яку потрібно підтримувати. Не тиснути у навчанні, чи у правилах поведінки, чи у світоглядних пошуках. Нам, батькам, потрібно підтримати дітей у їхній самореалізації. Буду робити все, щоб підтримати у моїх дітях їх шлях, їх бачення своєї реалізації.

Кирило Карабиць. Дочка.

Донька від першого шлюбу Гайя (італійське ім’я, асоціація зі щастям, радістю) проживає у Венеції народилась 24 серпня (їй 13 років). Коли в дитинстві приїздила в Україну на День незалежності – думала, що всі ці святкування на її честь. Перша дружина – мама Гайї – арфістка, працювала в Больцано. Ми там і зустрілись, я диригував оркестром. Коли моя кар’єра зрушила вперед – ми зрозуміли, що не можемо бути разом. Вона хотіла повернутись в Італію. А я якраз почав отримувати різні запрошення, був диригентом оркестру Французького радіо. Спільного життя не вийшло. Не кожен витримає чоловіка-диригента, який майже щодня кудись від’їздить. Раніше диригенти були прив’язані до оркестрів. А сучасні успішні диригенти мають декілька різних оркестрів. А це, відповідно, відбивається на особистому житті, на сім’ї. Потрібно швидко змінюватись, бути гнучким, пристосовуватись до ментально різних людей. Для багатьох музикантів, артистів це реальна проблема: як дотримуватись гармонії і в особистому житті, і в професії.

Важко було, що донька росте не під вашим наглядом? Що пропустили багато важливих речей: перший крок, перший зубик?…

Ми розійшлись із першою дружиною одразу після народження Гайї. Але я робив і роблю все, щоб вона відчувала, що я завжди з нею, вислухаю, щось підкажу. Часто приїздив, тепер вона вже підросла і подорожує, приїздить до мене. Наші взаємини – це щось особливе. Від нашого спілкування, як вона, так і я, ми – збагачуємось. Я відчуваю це. Наші стосунки зовсім не схожі на мої взаємини з сином. Це якась інша енергетика.

Гайя вчить у школі французьку. І ми сім’єю також можемо говорити італійською. Так що й Іван вивчив кілька фраз.

Кирило Карабиць. Син.

Син Іван (5 років). Живе в Парижі. З трьох років ходить у підготовчу школу. А ще відвідує українську школу (1 раз на тиждень), що діє в Культурному центрі при посольстві України.

Як син ставиться до розставань?

Зараз я більше почав відлучатись і бачу, що йому важче мене не бачити 5-7 днів. Він росте, йому потрібно більше уваги, а тато має кудись їхати. Не дуже готовий до таких розставань. Я намагаюсь свій графік так складати, щоб ми регулярно бачились. Але не завжди вдається. Якщо це якась оперна постановка чи великий проект, буваю відсутній тиждень-два.

Кирило Карабиць. Дружина.

Моя друга дружина – Колін – француженка. Із нею познайомився на оперному фестивалі Гляйнбурн в Англії. Вона працювала асистентом директора фестивалю. Ми вже майже 7 років разом. Колін – менеджер ансамблю старовинної музики, який також багато подорожує. Займається плануванням їх концертів та адмініструє всі їхні справи. Вона працює фактично вдома. Така менеджерська робота дозволяє їй не ходити щодня на роботу, а владнати певні справи віддалено. Тому й має змогу подорожувати і зі мною.

Чи ревнувала донька до Івана?

У нас настільки несхожі відносини. Я сподіваюсь, що вона розуміє, що наші стосунки – особливі. Цей момент непростий для дітей. Вони непогано ставляться одне до одного. Я їм все пояснюю. І намагаюсь, щоб вони спілкувались одне з одним.

Кирило Карабиць. Дочка. Син.

Що батьківство відкрило у вас?

Відкрило і змінило мій світогляд. Почуття відповідальності з’явилось. Діти – це щастя. Я завжди вважав, що батьки потрібні дітям. Але тепер я зрозумів, що нам дуже потрібні діти, не менше, ніж ми їм. Це дає нам зрозуміти, хто ми є. Учень і вчитель. Ми також вчимось у них. Справжній вчитель той, хто вчиться у своїх учнів. Ділимось із ними своїми персональними надбаннями. Цього я раніше не відчував.

Чи вводите дітей у світ музики? Чи бажаєте продовження музичної династії?

Я зовсім про це не думаю. Мені не важливо, щоб вони стали музикантами. Я не хочу ні на кого тиснути. Все залежить від бажання та особистого вибору. Син раз на тиждень ходить на курси у паризьку філармонію. Їм там показують різні музичні інструменти, розповідають, що таке музика. Йому це подобається. Донька досить серйозно займалась грою на флейті. Проте зараз не хоче. У неї дуже вимоглива вчителька, і Гайя зараз хоче відпочити від цих занять. Я їй розповідав, що у мене була схожа ситуація. І я був за крок від прощання із музичною освітою, проте поборов це небажання і тепер є тим, ким є. Вона ж в такому віці, що хоче приймати сама рішення і не хоче, щоб на неї тиснули.

Кирило Карабиць. Дружина. Дочка. Син.

Родині потрібно приділяти багато часу. Це – джерело натхнення. Родину потрібно підтримувати, як малу дитину, розвивати відносини. Бути батьком, чоловіком, при цьому бути активним в роботі – це важко, дуже важко. Проте це й нормально. З часом ці труднощі відходять. І дуже приємно усвідомлювати, що у тебе є родина, діти. Що тебе вдома чекають. Це окрилює. Сім’я – це постійні компроміси. Потрібно завжди бути готовим до компромісів. Найкращий цемент для сімейних відносин – гнучкість.


Також цікаво дізнатись: