Частина моєї рідні пам’ятає мене, 4-річну, по одному випадку, який і досі згадує. Вони приїхали в гості і на обід чи вечерю жінки робили вареники. Я не пригадую, які то були вареники, але знаю, що на фінішній прямій отримала доручення – кликати чоловіків до столу. Ті якраз сиділи на вулиці, говорили. Ну і уявіть собі: відчиняються двері, я стаю на поріг, руки ставлю в боки, відкриваю рота і кажу: «Люди добрі, ой як смачно пахне! Заходьте до хати вареники їсти!».

Проста селянська їжа, у ХХІ столітті вона стала делікатесом. Вірніше, таким її зробили ми самі, бо лінуємося готувати, вживаємо швидкі і прості речі, наявність великої кількості бістро, їдалень та фаст-фудів не спонукають їсти вдома, від чого зникає комунікація в родині, псуються стосунки, бо часто кожен її член живе своїм життям. А вареники взагалі стали делікатесом…

Я вже два роки дивуюся, з якою швидкістю розкуповують їх, варені і политі олією зі смаженою цибулею, на одному з київських районних базарів щосуботи і щонеділі, та захоплююсь сільськими господинями, які роблять вареники відрами, щоб по 25 грн./кг продати їх лінивим киянкам.

Чому я так скептично? Ну бо не є вареники важкою стравою! Який би ви рецепт тіста не обрали (пісні на воді, на пару, на молоці, на заварному тісті чи кефірі) – приготування не займе часу більше як годину.

Я з тих полтавських країв, де справжні вареники розміром з кулак, ніжні і пухкі. Бо варені «на пару». За цим способом куховарства можна локалізовувати господиню. Про приготовані іншим способом вареники полтавки кажуть – «як жаби чвакають». З тушкованою капустою, картоплею, солоним і солодким сиром, «добром» і м’ясом – весь світ знає полтавські вареники. Суть вареників «на пару» в тому, що на кисляку з содою чи дріжджами замішується пухке тісто, а готові вироби господиня викладає на марлю, пов’язану навколо каструлі, всередину якої налита вода. Накриті кришкою вареники пропарюються до готовності. Вони виходять ситними, пухкими і готуються дуже швидко (напишу вам рецепт наступного разу).

Але ніша вареників з фруктами в моїй генетичній пам’яті виключно донецька, південноукраїнська. Від перших вишень і аж до тернини (а в проміжку – полуниці, марелі, сливи, суниці, ожина, малина, кизил, йошта) вони присутні на столі у греків Приазов’я протягом спекотного літа. І ці вареники за способом приготування – інші. Вони з тонкого-тонкого тіста, замішаного на воді. Пропорції – прості. Берете воду, ложку солі туди і борошна – «скільки візьме тісто». Треба лиш гарно вимісити руками, бо тісто, як живий організм, любить тепло і турботу людського тіла. Щоб трошки зорієнтувати вас – з півсклянки води в мене виходить зо 50 вареників. Майте на увазі, що вони будуть не такими красивими, як ті, що на пару. Бо під час варіння (а варити їх треба у великій кількості підсоленої води, 1 хвилину після спливання на поверхню) тісто приймає форму фрукта, який ви поклали всередину, трошки деформується. Але це дрібниця, не зважайте на неї.

Сирі вареники

І отже, поки вареники варяться, знайдіть широку тарілку чи блюдо, кладіть вареники, зверху все це щедро присипте цукром і полийте справжньою домашньою сметаною чи вершками. Не пошкодуйте грошей. І не беріть магазинний непотріб. Розтікаючись і розтаючи на гарячих варениках, сметана і цукор миттєво перетворюються у фантастичний соус… Беріть вареник на виделку, надкушуйте його, а потім зачерпуйте ним соус повторною. І швидко кладіть до рота. Їсти їх краще наодинці, або з дуже близькими людьми. Бо сторонні можуть не зрозуміти звуки задоволення, які мимоволі буде видавати ваше єство, задоволене незвичайним смаком найсмачнішої української страви!


 

Також цікаво дізнатись: