У зв’язку із оголошенням реформування української освітньої системи з’явилося багато неправдивої інформації щодо системи шкільної освіти у США, тож продовжую ділитися своїми спостереженнями і роздумами.

Почну з того, що шкільна освіта у Штатах – це К-12. Це навіть не дванадцять років, а тринадцять(!). Хоча Kindergarten (К) ніби й не рахується, але його відвідування є обов’язковим майже у всіх штатах. Це такий собі нульовий клас, в якому діти, які не ходили в садочок, потихеньку звикають до вчителів і спілкуванню з однолітками.

Kindergarten знаходиться при школі, є частиною школи, його відвідування безкоштовне, на відміну від child care (садочки до чотирьох років – недержавні установи) чи pre-k (pre-kindergarten).

Pre-k (для чотирирічок) часто також знаходиться при школі, але не завжди безкоштовний (у нас, наприклад, безкоштовних лише 10 годин на тиждень).

Дуже хочеться написати стрункий допис із логічними переходами, але думки товпляться і намагаються прорватися без черги, так що одразу попереджаю про непослідовність та емоційність. 🙂

Коли зараз в Україні виступають проти 12-річки, найчастіше чуються аргументи щодо того, що діти і так забагато вчаться, для чого їх завантажувати зайвими роками, і те, що в 12 класі уже будуть дядьки й тітки з дітьми на руках. Щодо першого закиду – програма навчання на 12 років якраз і має розвантажити дітей, щоб їм не доводилося запихати в голови купу всього нараз. Звісно, інша справа – як саме це робитиметься… А щодо другого – я вас прошу, можна подумати, що раніше не було випадків мамусь у 8 класі десятирічки чи 9-му одинадцятирічки. І в Штатах теж таке трапляється, звісно. Згадайте хоча б Квін із серіалу про старшу школу Ґлі. Винятки з правил завжди є, але це не значить, що орієнтуватися треба саме на них.

Зошит з намальованими мамою та татомТепер нарешті ближче до початкової школи. На відміну від старшої – 9-12 класи, розмежування молодшої і середньої не таке чітке. Це може бути К-4, К-5 або К-6. Цього разу я хіба побіжно зачеплю 4-6 класи, зосереджуся на найменших і тому, як у них відбувається процес навчання.

Пам’ятаю, коли Марічка в Україні ходила у старшу групу садочка, вихователька казала, що їм «зверху» забороняють навантажувати і вчити дітей, бо для цього є школа. У той же час у школу діти мають іти з певними навичками, зокрема і читання. Де ж їх учать читати? Удома або на заняттях раннього розвитку чи дошкільної підготовки. То для чого ж тоді школа?

Приїхавши до США, Марічка пішла в Kindergarten, тому що на початок вересня їй не було шести років. І пішла вона туди з нульовою англійською. Ні, звісно, ми перед переїздом вчили окремі слова. Але той набір з дитячого словничка виявився абсолютно ні до чого. Ну не кажуть тут trousers! Бо штани – це pants. Але нехай, спишемо то на британську англійську, американську англійську Марічка вивчала самотужки, з повним зануренням у середовище.

За той перший рік вона не лише вивчила всі букви і навчилася читати, а й вийшла на рівень однолітків.

Можливо, їй не завжди вистачало словникового запасу, але вона надолужувала його з книжок. Зазначу, що вдома я її не вчила читати англійською! Навпаки, поставила собі завдання підтримувати українську. Тобто читати її навчили в нульовому класі. Легко і безболісно.

Юля з минулого літа ходить у садочок. По півдня тричі на тиждень. Я зараз не буду зупинятися на тому, що вона добряче спікає з однолітками. Вона знає майже всі літери (деякі плутає з українськими, але то таке – з часом усе стане на свої місця), частину з них пише і самостійно підписує всі свої «шкільні» роботи. І я не можу сказати, що вони там посилено «вчаться», ні, вони граються! Вони співають абетку. Обводять контури у величезних – на весь листок – літерах і розмальовують звірят-фрукти тощо на цю літеру.

Це їх не обтяжує. Повторюють за вихователькою звуки, які дає та чи інша літера, називають слова, які з неї починаються. Тож, думаю, до першого класу у них точно не буде проблем із читанням.

А ще малявки з садочка вчаться ораторському мистецтву. Звісно, воно називається в них по-іншому – Show and tell, але ідея та ж. Дітлашня приносить у групу чи клас свою улюблену іграшку/книжку/річ, про яку хоче розповісти, і показує-розказує усьому класові. Слухачі розпитують, «доповідач» відповідає. І коли згодом, за кілька років, вони перед класом робитимуть презентації, у них не буде ні паніки, ні страху, бо це все знайоме Show and tell.

Хоч малюки ще з садочка обводять літери, у першому класі немає ніяких прописів! Просто тому, що дитячі ручки ще не готові до таких вправ. Вони з’єднують лініями великі й маленькі літери, вставляють пропущені в словах літери, але не пишуть сторінки прописів!

А я пам’ятаю цей страх – не так вивести хоч одну букву, бо тоді або треба переписувати всю сторінку, або підтирати лезом сліди злочину. Моїм дітям простіше – вони пишуть простими олівцями!

Спочатку мені це видавалося дивним – писати простим олівцем, а не ручкою. Але ж наскільки простіше виправити помилку! Особливо в молодших класах. Але Марічка і зараз, в сьомому класі, пише олівцем.

Щодо прописів, учитися писати прописними вони стали в третьому класі (не в першому!).

Потихеньку, без поспіху, по кілька рядочків, не сторінок. У четвертому був окремий урок, де вони вправлялися в письмі. І аж у п’ятому їм треба було писати всі роботи писаними. А вже в шостому сказали, що учні можуть писати чи друкованими, чи писаними – як кому зручно.

Якщо чесно, мені здається, це вже трохи занадто. Починати прописи пізніше – супер, але вертатися в середніх класах до друкованих – якось воно не дуже.

Що ще робить навчання у початковій школі легким і цікавим? Я вже неодноразово писала, що навчальний процес відбувається у грі. Зараз хочу згадати про інші цікавинки. Так, наприклад, Марічка разом із однокласниками у K і першому класі створювали власні книжки. У Kindergarten – «Усе про мене». У першому діти писали й малювали власні казки. А колективно створили книжку про тваринку, яка мешкала у них у класі – черепаху Володимира.

Дитячі саморобні книжкиНе всі школи видають книжки, але мають якісь інші родзинки. Наукові проекти обов’язкові для середньої школи, але деякі залучають до цього і молодших школярів. Марічка мала такий досвід уже в першому класі. Про це можна почитати тут і тут.

А в третьому класі батьків запросили на виставку ігор, які третьокласники зробили, спираючись на свої знання рідного краю (саме це вони тоді вчили на природознавстві і суспільствознавсті). Ігри були різними і за задумом, і за виконанням. Від «абияк» (насправді таких було дуже мало) до ігор із заламінованими картками. Марічка зробила «бродилку» з віхами історії університету, де викладає тато. Коли заснований, коли відкрився новий кампус, видатні випускники тощо. Було кілька клітинок «провалив іспит» – тоді треба було вертатися на кілька клітинок – і «отримав ґрант» – вперед на кілька клітинок.

Мені запам’яталася також гра, де на карті Айови треба було правильно почіпляти річки на магнітах. Чи треба казати, що я не впоралася? Я не всі назви можу вимовити, що вже говорити про місце розташування. Зате точно знаю, де розташована Volga river – вона протікає через сусіднє містечко. Провалилася я і в іншій грі, де треба було крутити колесо, щоб визначити, питання з якої категорії тобі випаде: історія, географія, спорт, видатні особистості. Але це було дуже цікаво! І діти були в захваті від того, що можуть показати свої творіння і знання (а що їхні знання свіжі, то дорослі нерідко почувалися незнайками 🙂 ).

Ще варто згадати про те, як у США заохочують до читання.

От. Для чого я все це писала? Щоб показати, що навчання у молодших класах може бути легким, цікавим, без стресів і для дітей, і для батьків. Таким, що не відбиває охоту вчитися і не породжує ненависті до школи і вчителів.

Як на мене, головна мета початкової школи – зацікавити, середньої – навчити вчитися, а вже старшої – визначитися з життєвими пріоритетами і копати-занурюватися в тому напрямку.

Далі буде. 🙂


Також цікаво дізнатись: