Книжки Івана Андрусяка ми любимо давно – ніжно й тепло, бо вони пухнастенькі й тепленькі, написані з любов’ю до малявок.

Пухнастенькі не на дотик, а за змістом. У віршах «М’яке і пухнасте», (Грані-Т, К., 2013) і «Чупакабра та інші зайчики», (Фонтан казок, К., 2015) – багато про зайчиків, песиків, котиків та інших бегемотиків, а що вірші веселі та бешкетні, то до вподоби дітлашні (і не тільки). А ще вони дуже легко запам’ятовуються.

Кіт коту котив м’яча –
І нявчав.
Кіт коту котив м’яча –
І мовчав.
…М’яч м’ячу котив м’яча –
І нявчав.
Кіт коту котив кота…
Сміхота!

Вірші ми час від часу перечитуємо. Так само, як і улюблену «Зайчикову книжку» (Грані-Т, К., 2013), що складається з віршованих казок. Юлі найбільше подобаються дві історії. Перша – про те, як Зайчик узимку рятував Їжачка, якого привалило дерево і якого хотів з’їсти Лис. А друга – як Зайчик ходив у місто, щоб привести лікаря для вовченяти. Казки добрі, теплі, ненав’язливо вчать діток, що треба допомагати іншим, хоч часом це буває зовсім непросто; що варто вірити у власні сили – тоді можна здивувати усіх дивовижними квітами чи заморською капустою.

Минулого року окремою книжечкою вийшло «Зайчикове Різдво» (Фонтан казок) – продовження пригод пухнастого дитячого улюбленця.

А зі «Звірячою абеткою» Івана Андрусяка (Грані-Т, К., 2008) весело вчити літери. У нас із Юлею одна й найулюбленіших – «М»:

Миша-мама
Миші-доні
заплете косичку, вдягне платтячко червоне,
взує черевички,
дасть портфелика шкільного, відведе за руку.
«Дуже смачно, люба доню,
Гризяти науку».

Дуже гарна ще «З» – про зайчиків-пузанчиків, але, мабуть, досить на сьогодні про вухатих і пухнатих. 🙂

Дівчинка читає книгуА оце днями Юля витягла книжку з полички «на виріст» – «Стефа і її Чакалка» (Грані-Т, К., 2011). Я думала, що трохи ранувато, але ні. Стефа ходить у старшу групу. Юля, хоч і не в старшу, але також ходить у садочок. І старшу сестричку має, як і Стефа. Так що добре розуміє Стефу, в якої трапилося справжнє лихо: і мама, і тато, і сестричка були заклопотані й не могли з нею погратися. Стефа на всіх образилася, надулася, навіть набила сестричку, а потім… Потім прийшла Чакалка, яка збирала по місту нечемних дітей, щоб навчати у своїй лісовій чакалячій школі.

Коли ми відклали книжку на моменті, де Стефа опинилася у мішку Чакалки, Юля мрійливо сказала: «Шкода, що у нас Чакалки немає…» Не буду розкривати усіх таємниць сюжету, скажу лиш, що всі діти повернулися до своїх батьків, а Чакалка насправді зовсім і не хотіла бути поганою, тому пішла учителювати – вона ж бо дуже цікаво розповідає про природу.

Зараз ми читаємо продовження пригод Стефи – «Кабан дикий – хвіст великий» (Грані-Т, 2010). І хоча ця книжка вже точно «на виріст», бо Стефа вже ходить до першого класу, Юля уважно слухає. Особливо її вразив факт, що зайці поїдають свої «балабушки» – щоб їхній заячий організм засвоїв усі поживні речовини. Пам’ятаю, коли старша донька читала книжку, її також це неймовірно вразило. Ну і запам’яталося на все життя, так. 🙂

Веселого читання!


Також цікаво дізнатись: